Сьогодні

Сьогодні був дощ.Діти на вулиці ліпили дощовика,все тихо,спокійно,нічого дивного.Все як звичайною зимою.Вітер розвіював болотні хмари по землі,на асфальті розляглися шматочки неба,а діти все бігали і розбивали його на скляні кришталики бруду .Звичайний зимній день.Здається скоро,25 лютого ми будемо загоряти під пекучим зимнім сонцем,солодко потягувати коктейль і хлюпатися в теплому зимньому морі.
.Цим ранком,я зрозумів дещо.Дивне відчуття спокою накрило  ,здається, вже  маківку моєї земної кулі,а вітер пофігізму  сталевими кулаками бився в закриті вікна очей.Я розплющив одне око.Світ з жадібністю накинувся на мене,забивався в пори тіла,звуки потоком ринули під ковдряний  кокон,і рознесли його в щент.Вода розтікалася по кімнаті .Мій корабель мирно рухався в сторону мису Доброї Надії,Пасажири вели себе спокійно.Все як в звичайний зимній день.
Вийшовши за межі свого укріплення , світ все ще продовжував мене прислідувати.Він ,чомусь,любив свої іграшки ,а мене ніхто вже й не питав.Я ,в свою чергу всяку йому підігрував,біг від нього,хапав повітря губами і ковтав ,бився об скляні межі небесного парнику але продовжував грати.Гра буде цікавою,це мені обіцяли.
Так от,повернемося до погоди,вона була досить таки сірою,і мокрою.Звичайною такою погодкою в стилі  аля " я романтична особа,обожнюю сірість і дощ,вони надихають мене творити".А вона справді надихала,надихала брати в руки паличку і розводити багно в калюжі,чому б і ні.
А гра продовжувалася,кожен з учасників хапав мене за краї одягу,тягнув до себе,розтягували мене на шматки.Вигравали.Омінювали.Міняли шило на багно.Посміхалися.А гра тривала.Війна продовжувалася.