замки зіпсовано.і пси голодні-
десь тут повинна бути межа.
Вмиваєш руки,а в теплі долоні
Сиплеться жовтра іржа.
Наводиш приціл,та слабне зір.
І дивишся скрізь перуки
як падає сніг
як жовтне папір
як пахнуть іржею руки
Був просто день
Вмиваєш руки,а в теплі долоні
Сиплеться жовтра іржа.
Наводиш приціл,та слабне зір.
І дивишся скрізь перуки
як падає сніг
як жовтне папір
як пахнуть іржею руки
Був просто день
Це просто день,що врубується в прості
Це просто день-весь твій,мов "аусвайс"
Це під оркестру скрип невдалий ростом
Танцює бомж,подібне щось на вальс!
Це просто день,що розчиняється у зливі.
Був просто день,за смугами дощів
І голуби-сполохані й лякливі
Блакитні душі,вмерлих тут бомжів
Двадцятого квітня йшов дощ
До цього був проміжок часу — довгий і рваний,
Повільне чекання і порожня кімната,
Подвір'я холодна переповнена ванна.
І краплі дощу — темні, мов нафта.
А потім був автобус, він мчав на південь,
Борсаючись, мов риба, в дощових потоках.
Були сусіди, котрих доводилось терпіти,
І було якесь дурнувате передчуття потопу.
І їхав я, нагору закинувши торбу,
Мляво бажаючи, щоб дощ нарешті вщух,
І вгризався старим черв'яком автобус
У важковпале яблуко дощу.
Зростала депресія — повільно, але значно.
Хотілося пити і тягнуло на узагальнення,
Бо недавнє піднесення звелося нінащо,
І очі сусідів робились благальними.
Все закінчилось, як завжди, дещо прозаїчно
— Я горбився з морозу і сахався світла, мов щур.
Був простір, наповнений вологою ніччю,
І був дощ, котрий так і не вщух.
Без назви
Все, як завжди, має виправдання —
Всі дороги — пройдені і зайві,
Всі важкі ранкові прокидання
На порожніх і брудних вокзалах,
Всі метелики надій, що вперто
Б'ються в лампу місяця прадавню,
Навіть ми, що встигли ноги стерти
На шляху до свого виправдання.
Це просто день-весь твій,мов "аусвайс"
Це під оркестру скрип невдалий ростом
Танцює бомж,подібне щось на вальс!
Це просто день,що розчиняється у зливі.
Був просто день,за смугами дощів
І голуби-сполохані й лякливі
Блакитні душі,вмерлих тут бомжів
Двадцятого квітня йшов дощ
До цього був проміжок часу — довгий і рваний,
Повільне чекання і порожня кімната,
Подвір'я холодна переповнена ванна.
І краплі дощу — темні, мов нафта.
А потім був автобус, він мчав на південь,
Борсаючись, мов риба, в дощових потоках.
Були сусіди, котрих доводилось терпіти,
І було якесь дурнувате передчуття потопу.
І їхав я, нагору закинувши торбу,
Мляво бажаючи, щоб дощ нарешті вщух,
І вгризався старим черв'яком автобус
У важковпале яблуко дощу.
Зростала депресія — повільно, але значно.
Хотілося пити і тягнуло на узагальнення,
Бо недавнє піднесення звелося нінащо,
І очі сусідів робились благальними.
Все закінчилось, як завжди, дещо прозаїчно
— Я горбився з морозу і сахався світла, мов щур.
Був простір, наповнений вологою ніччю,
І був дощ, котрий так і не вщух.
Без назви
Все, як завжди, має виправдання —
Всі дороги — пройдені і зайві,
Всі важкі ранкові прокидання
На порожніх і брудних вокзалах,
Всі метелики надій, що вперто
Б'ються в лампу місяця прадавню,
Навіть ми, що встигли ноги стерти
На шляху до свого виправдання.
