Руки калюж дряпалися в голову.А серце згорталося в кровавих імпульсах ночі.Віки провідники.Руки.Музика вдарялася в ноги,життя витікало з середини землі .І сонце,здається, мовчить.Так тихо..і ти чуєш лиш особистий голос з легень які дихають морем.Ноги уже легкі,і ти летиш в потоці світлі і темноти.Задихаєшся,б'єшся в конвульсіях буття, та тонеш.Життя тече по твоїх руках і бруднить білу матерію,соковитим потоком кислоти б'ється у очі,горить на сонці до чорного попелу .Проходить по спіралі,барвистою пленою порошить очі.Мовчить.
А потім знову! Захоплюється, зривається, дере твою шкіру проникаючи через надмірний біль в підшлункову залозу. В нього лиш один вихід. Мозок... Ти впиваєшся руками в очі і кричиш розриваючи на частини своє єство і бризкоти життя розлітається простором. фарбуючи, неначе райдуга екліптичні миті танучого часу. Шмаття все ще рухаеться, намагається посміхатись і вітатись з іншими оболонками. Так само лягає в забризкану життям кімнату на ніч так само прокидаетсья вдень. Здихає! потроху виділячі зловонні запахи гнилої плоті. І байдуже чи є в них Воно. Ляльки рухаються. Театр. Лялькар. Тиша.
ОтветитьУдалить