Насправді мене лякає таке відношення.Насправді,останнім часом відчуваєш себе якоюсь загнаною  і втраченою ,загубленою і несуцільною .
Коли легені дихають холодним повітрям і мозок перебирає кінчиками пальців золоте волосся і пурхає в просторі,боячись замерзнути, стає лячно.Буває розумієш , що все іде не тією дорогою якою хотілось би, і ти прокидаєшся і пливеш в течії розпаленого заліза ,піддаючись або гребучи проти неї.А все ж зануритися під гарячу лаву свого "я" часом було б набагато кращє ніж  вигребти на берег і померти від нестачі своєї справжньості.І було б на багато кращє вмерти за своє,чим прожити життя в використанні чужого і зовсім не потрібного.

І  отак захлинаючись гарячим потоком розплавленого заліза,живеш день за днем,протікаючи по просторах тіла ,розбиваючись об скелі реальності.І не задумаєшся і забуваєш про те що робиш,і що хотілось би робити насправді.